|
 Зменшеною копією стану сучасного православ’я України аналогічно могла б слугувати модель атома Резерфорда: не навколо ядра віри – служінню Б-гу та здійснення опіки над спраглими спілкування з Ним, - але навколо ядра політики – влади – обертаються відомі православні нейтрони-конфесії. І попри історичну пов’язаність релігії з політикою, сьогодні православ’я вперше за історію, так мені видається, на землі українській мінімально спрямоване на вирішення покладених на нього завдань. В результаті ми отримуємо як зменшення кількості вірних, так і прямопропорційне збільшення членів закордонних сект, що сприяє атомізації суспільства та розмиває, що ледь зберігся, культурний спадок.
Про це та інше і велася розмова з архієпископом Харківським та Полтавським Ігорем (Ісіченком), людиною, слову своєму вірною, що чимало зробила для становлення саме православної, а не політично-православної церкви. М.К.
Арх. Ігор: Православна віра стала визначальним чинником творення української нації як нації державної.
* * *
Мстислав Квітень: Основним питанням, яке цікавить Редакцію ЦДПР у сфері релігії, є доля православної віри і православної церкви в Україні. Я хотів би розпочати з першого. Скажіть, яку роль в історичній долі українців відіграло православ’я?
Арх. Ігор: Православна віра стала визначальним чинником творення української нації як нації державної, обумовила появу її писемної культури, визначила найрізноманітніші форми її присутності в європейській цивілізації. Однак великою небезпекою є відривати православну традицію, що складалася після драматичного розриву між християнським Сходом і Заходом 1054 р., від загальнохристиянського контексту. Обрядова диференціяція Вселенської Церкви на час хрещення Руси-України та реалії змагання різних центрів юрисдикції не могли і не можуть зруйнувати принципової єдности Святої Соборної Церкви.
Один наш священик з Донбасу згадує, що до його церкви звітали якось російські православні бабусі з суворим питанням: «Дак ви православний аль хрістіанін?!» Лунає смішно, але точно відображає рівень церковної свідомості багатьох наших співвітчизників. У повсякденній свідомості українців «православ’я» означає форму визнання віри. Власне форму – мову, обряд, сакральне мистецтво. Ця форма може змінюватися, збагачуватися, відображати в собі деякі риси національної традиції, але ні в якому разі не може змінювати сам зміст «доброї новини» - Христового Євангелія..
В історії Київської Церкви були драматичні періоди, коли форма набувала у свідомості людей первинного характеру, затемнюючи сам зміст. І часто це закінчувалося трагічно. Досить згадати Хмельниччину, коли козацтво, спекулюючи гаслом «За віру православну!», відмовлялося дослухатися до застережливого голосу Церкви, висувало фатальну ідею поєднання із православним Московським царством, що врешті-решт обернулося катастрофою Великої Руїни та полтавською поразкою.
Різного роду «євразійські ініціятиви», що прикривають мету відновлення імперії псевдорелігійними гаслами, в каламуті демагогічних розмов про єдність православних слов’янських народів провадять нас до нового Переяслава, за яким неодмінно йдуть і гіркота Полтави, і перспектива «безбожницьких п’ятирічок».
По суті, масовій свідомості нав’язується новий міф православ’я – релігії без Євангелія, без високої культури прощення, без любови до ближнього. Це релігія форми, звичаєвий трафарет, позбавлений змісту. І саме така версія православ’я знаходить нині розуміння й підтримку в широких суспільних середовищах.
Сучасне українське суспільство полюбило масштабно відзначати церковні свята, демонстративно постити, додавати освячення й благословення до будь-якої державної події (повірте, що я не вигадую – навіть до презентації нового сорту горілки). Але знайдіть мені хоч одного православного чиновника, який би через те, що це заборонено в Євангелії, відмовився брати хабарі, вбивати дитину до її народження, розривати черговий шлюб, красти.
На жаль, у масовій свідомості з Євангелієм пов’язуються швидше якісь маргінальні релігійні групи. Бути православним сьогодні найчастіше означає пристосуватися до релігійної моди політичних еліт, декорувати зовнішні сторони свого щоденного побуту елементами церковності і не надто захоплюватися власним удосконаленням, не перейматися своїми слабкостями.
У цьому найбільш небезпечне випробовування християнської спільноти в Україні. Така некоректність сприйняття православ’я загрожує перетворенням «духовного відродження» на карнавал, який легко буде відмінити, коли він набридне. І все це виглядало б комічним, якби не стосувався фундаментального вибору між буттям та небуттям. А ще, якби все це не відбувалося за суворих умов війни цивілізацій, що зачіпає і Україну.
У той час, коли у великодньому захопленні щільними натовпами навколо храмів ми слізливо розмірковуємо про свою православність, Україну починають зараховувати до найбільших протестантських країн Європи. Ісламська меншина розвивається в нас стрімкими темпами, даючи приклад віддання релігійним цінностям пріоритету у житті. А безліч щирих, активних шукачів правди дистанціюється від церковних інституцій, намагаючись винаходити власне, позаконфесійне християнство.
Мстислав Квітень: Ви якось говорили, що «українського православ’я немає», а «є українська православна традиція». Що мається на увазі?
Арх. Ігор: Якщо коректно послуговуватися богословською термінологією, поняття «православ’я» з’явилося для визначення віри, скріпленої І Нікейським і ІІ Константинопольським Вселенськими соборами 4 ст. І в цьому сенсі це слово продовжує вживатися в богослужбових книгах навіть у католиків, зокрема візантійського обряду. «Православність» («ортодоксія») є ознака віри, якість віри, а не якась нова віра, поза попереднім християнством. Найменування себе «православним» означає лише наголос на своїй вірності нікейсько-константинопольському Символові віри («Кредо»). І хоча ми чітко диференціюємо православні та нехалкідонські чи монофізитські церкви, стародавні орієнтальні церкви Єгипту, Ефіопії, Сирії також називають себе «православними».
Говорити про «українське православ’я» з еклезіологічного погляду некоректно, бо це б означало відмежування нашої віри від віри інших народів. Українці, румуни, грузини, росіяни, білоруси – всі ми маємо спільну віру, а відтак і спільну Христову Церкву. І кожна наша громада, кожна єпархія стає православною, належачи до цієї спільноти. Причому така належність зовсім не обов’язково передбачає визнання один одного партнерами. Але кожна християнська церква, здійснюючи свою апостольську місію, звертається до різних народів, враховуючи їх ментальність, культурні коди, традиції, фольклор, етнічну психологію. Тому, скажімо, в Африці на літургії можуть допускатися барабани і ритуальні танці, а в Індії до престолу несуть не тільки вино, а й квіти.
Київська православна традиція формувалася не стільки греками-місіонерами, скільки самим нашим народом, який прийняв візантійський обряд і помітно трансформував його, що видно в архітектурі, церковному співі, іконописі, народній побожності, в особливостях київської богословської школи 17 ст. Така багатоманітність обрядів не суперечить єдності Церкви.
Космополітизм християнства – це легенда, вигадана соціялістами у 20 столітті. Вона стала наскрізною ідеєю нацистів. Християнство ж, і особливо східне, візантійське християнство, у своєму вченні про соборність Церкви насправді дає чудову модель для гармонійного сполучення різних етнічних культур в одній світовій цивілізації.
Мстислав Квітень: Якою є ідентичність УАПЦ?
Арх. Ігор: Якщо говорити про ідентичність, треба відмовитися від абсолютизації УАПЦ 20-х рр. як носія національної церковної традиції. Церква митрополита Василя Липківського є до відчайдушності сміливим експериментом, виправданим з огляду на реальну небезпеку знищення Церкви, у перебігу якого було закладено основи богослужіння національною мовою, здійснено спробу «соборноправного» управління Церквою. Але з огляду на політичну нестабільність і наступ атеїстичного режиму власного богослів’я створено не було. Не вдалося налагодити духовної освіти. А «Київські канони» 1921 р. створили небезпеку перетворення священика із духовного провідника громади на найманого працівника і були перейняті критичною зверхністю до споглядального монашого життя.
УАПЦ, створена в 1942 р., мала чимало відмінностей і не зберігала спадкоємності свячень з церквою митрополита Василя Липківського. Ця церква зуміла використати неабиякий богословський потенціял, що зосередився у міжвоєнний період у Польщі, а опісля – на Заході. Але спроба створення власної духовної школи виявилася нетривалою, щодалі більше відчувався брак покликань і після 1995 р. з канонічного погляду УАПЦ в діаспорі вже існує лише як група єпархій Вселенського патріярхату. І хоча назва «УАПЦ» збереглася, але від статусу автокефалії Церква фактично відмовилася.
УАПЦ в Україні виникла 1989 р. з ініціятиви патріотичної частини нашої православної спільноти, спрямованої на поєднання з УАПЦ в діаспорі. Попри те, що митрополит УАПЦ Мстислав (Скрипник) прийняв цю частину Церкви під свою опіку, їй так і не вдалося досягти повного канонічного злиття з УАПЦ в діаспорі. Після смерти патріарха Мстислава, а особливо після переходу УАПЦ в діаспорі під омофор Константинополя, УАПЦ в Україні поділилася на єпархії, які продовжать визнавати своїм главою Константинопольського патріарха, а предстоятелем – митрополита Константина або архиєпископа Всеволода з США - і ту частину, яка вирішила стати на шлях повного унезалежнення – творення нової УАПЦ на чолі з митрополитом Мефодієм (Кудряковим) або Мойсеєм (Куликом). За таких умов говорити про ідентичність УАПЦ неможливо.
Суворо кажучи, називатися «УАПЦ» мала б тільки та церква, яка керувалася б канонами 1921 р. і зберегла спадкоємність «всенародних» свячень митрополита Василя Липківського. Такої церкви нині немає. Тому всі церковні рухи, які називають себе «УАПЦ» можна розглядати як потенційні частини майбутньої Помісної Церкви, які творять - чи руйнують? – перспективу її появи своїм повсякденним служінням на рівні окремих громад і єпархій.
За цих умов важливою є присутність у релігійному житті України церковного центру, однаково авторитетного для всіх поділених громад поділеної нації. Таким центром не може бути жодна інституція, пов’язана із Московським патріярхатом в силу його безпосередньої причетности до імперіялістичної політики Кремля та яскраво етнічного, російського характеру. На жаль, створена у 1992 р. УПЦ-КП в силу різних обставин не зуміла звільнитися від тягарів російського синодального мислення та ілюзій щодо розв’язання проблем духовного життя державно-адміністративним шляхом. Тому єдиним центром, який може вивести із кризи поділену Церкву, реально є Вселенська Константинопольська патріархія.
Це, звичайно, створює свої проблеми, оскільки політична вага Константинополя є вельми скромною, а його історичний статус протягом останнього століття не раз хотіли заперечити молодші помісні церкви. Тим не менше, без активного залучення Константинопольського патріархату і підпорядкування йому українських єпархій до завершення процесу консолідації Церкви в Україні я не бачу реальних шляхів подолання наявних проблем. І це чудово розуміють московські політтехнологи, які найбільш аґресивно реаґують на будь-які наміри Константинополя втрутитися в церковне життя України.
Мстислав Квітень: Який стан розвитку богословської думки в УАПЦ?
Арх. Ігор: Абсолютно незадовільний. Я б не зважився нині навіть вживати таке поняття.
Мстислав Квітень: Наскільки розумію, освітні заклади УАПЦ мають закриту процедуру вступу. Як Ви ставитеся до ідеї відкрити середню і вищу духовну освіту для мирян, тобто без їх обов’язкового висвячення?
Арх. Ігор: Я не зовсім розумію, що таке «закрита процедура вступу». У харківській Колеґії Патріярха Мстислава ще з 1994 р. провадиться підготовка як майбутніх священиків, так і катехитів, тобто викладачів релігії в парафіяльних школах. І ніхто не вимагає від випускника неодмінно приймати священичій сан. Прийняття священичого сану – це не обов’язок випускника, а почесне право, привілей. А вступ здійснюється так, як і в світських університетах. Хіба що додаються деякі документи (свідоцтво про хрещення, вінчання) та рекомендація парафіяльного священика.
ІІ. Ситуація в церкві православній.
Мстислав Квітень: Яке на Вашу думку історичне призначення УАПЦ? Яке завдання вона має виконати? Яку основну ідеї, окрім безпосередньо віри православної, несе УАПЦ?
Арх. Ігор: Немає сьогодні більш відповідальної й суспільно значущої місії Церкви в Україні, аніж духовне оздоровлення суспільства. Адже після падіння совєтів та стрімкої трансформації колишньої партійної номенклатури запанував моральний релятивізм. Крім того, посткомуністичне суспільство лишається хворим на «демократичний централізм». Церква має нагадувати, а коли треба – й активно боронити право окремої людини або суспільної групи на власну думку, на життєву позицію, що не співпадає з ідеологією більшости. Любов до ближного – те, чого найбільш бракує нам сьогодні в Україні, - передбачає і реальну жертовність, і готовність прийняти право ближнього на свою інакшість. І, звичайно, з огляду на політичні події останніх місяців, місія Церкви має неодмінно включати плекання вірности як однієї з найвищих цінностей християнства. Знов і знов нагадувати нашим співвітчизникам, а особливо тим, хто залічує себе до «політичних еліт» Христові слова: «Хто вірний в найменшому, і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, і в великому несправедливий» (Лк. 16:10).
Мстислав Квітень: Розкажіть коротко про життя УАПЦ в Україні та закордоном нині? Які тепер стосунки частин УАПЦ в Україні та закордоном?
Арх. Ігор: Нині УАПЦ в діяспорі складається з трьох основних частин: західноєвропейської, південноамериканської та австралійської. Українські Православні Церкви в США та Канаді існують незалежно. Однак з 1996 р. всі українські православні єпископи в діяспорі склали Постійну конференцію українських православних єпископів поза Україною, котра збирається досить реґулярно й видає послання до найбільших річних свят. Помісний собор УАПЦ в Україні 2000 р. визнав за главою УАПЦ в діяспорі, митрополитом Константином, повноваження нашого духовного провідника в Україні. Харківсько-Полтавська єпархія, яку я очолюю від 1993 р., лишається вірною цій ухвалі. На жаль, галицькі єпархії з 2003 р. відмовилися її виконувати.
Мстислав Квітень: Чим був для української церкви період з 1686 до 1924 р.
Арх. Ігор: Останній помісний собор УАПЦ 2000 р. у своїй ухвалі ч.1 визначив цей період так: «Освячений Помісний Собор визнає неканонічним період перебування Київської митрополії під юрисдикцією Патріарха і Святішого Синоду Російської Православної Церкви, автокефалія котрої була самопроголошена 1448 р. шляхом розколу й визнана Вселенським Патріярхом 1589 р. Відтак укази, розпорядження й судження російського імператора як глави Церкви в період міжпатріяршества, Святішого Синоду, Помісних і Архиєрейських Соборів, Патріярха Російської Православної Церкви не мають для Української Помісної Церкви обов’язкового значення, шануючись як пам’ятки канонічного життя братньої Православної Церкви».
Мстислав Квітень: Якого значення Ви надаєте томосові Вселенського Патріарха Григорія про надання автокефалії Польській православній церкві 1924 р. як спадкоємниці Київської митрополії.
Арх. Ігор: Цей томос і досі лишається найважливішою канонічною підвалиною майбутньої автокефальної Помісної Церкви. Він же застерігає проти спроб творення Московським Патріярхатом альтернативних церковних інституцій в Україні, які б проголошувалися «автокефальними».
Мстислав Квітень: Які стосунки УАПЦ із константинопольським Патріархом?
Арх. Ігор: Формально таких стосунків не може бути до канонічного визнання УАПЦ. Фактично ж УАПЦ вже на соборі 1997 р. визнала зверхність Константинопольського Патріярха. Це сталося слідом за входженням УАПЦ в діяспорі ще 1995 р. під юрисдикцію Константинополя. В статуті нашої УАПЦ, схваленому 1997 р., записано: «УАПЦ рівна в правах з усіма Помісними Православними Церквами і незалежна від інших Помісних Церков у своєму устрої та управлінні. УАПЦ визнає свій особливий зв’язок зі Вселенською Константинопільською Церквою-Матір’ю, через яку Русь-Україна ввійшла до Соборної Апостольської Христової Церкви… УАПЦ визнає особливий авторитет у справах віри Вселенського Константинопільського Патріярха». На своїх богослужіннях ми поминаємо ім’я Вселенського Патріярха.
Мстислав Квітень: Яку роль має відіграти Константинополь в справі української помісної церкви?
Арх. Ігор: Свою природню роль Церкви-Матері, яка має виключне право надавати Помісній Церкві томос про автокефалію.
Мстислав Квітень: Що не дозволяє УПЦ КП остаточно домовитися про єднання з УАПЦ?
Арх. Ігор: Презумпція самодостатности УПЦ-КП. Тяглість московської традиції, за яку тримається УПЦ-КП. Праґматизм і надмірне покладання на владу, в якій нині УПЦ-КП має потужне лобі.
Мстислав Квітень: Що українці в контексті руху за помісну церкву мають робити з УПЦ МП?
Арх. Ігор: Прийняти її за релігійну спільноту етнічно російської меншини, що має право зберігати стосунки зі своїм історичним релігійним центром, але зобов’язана шанувати закони країни поселення. Так, як діють єпархії Московського Патріярхату у Північній і Південній Америці, в Західній Європі.
Мстислав Квітень: Я особисто розумію УГКЦ як церкву, що має також в перспективі стати частиною Укр.-ї помісної церкви. Які проблеми тут постають?
Арх. Ігор: Для старшого покоління вірних УГКЦ православ’я – це віра окупантів, які намагалися знищити їх церкву. Це віра, яку нав’язували большевики з 1939 р., а особливо з 1946 р., західним українцям. Ми, православні, повинні добре це собі усвідомити. Може, ми з вами й не завинили особисто перед жертовними греко-католиками, які йшли в тюрму, на заслання, а часом і на смерть, але не зраджували своєї віри. Але ми мусимо розуміти й шанувати їхню обережність до будь-якої церковної спільноти, причетної, нехай тільки за назвою, до насильства над їхнім сумлінням. Наша місія сьогодні – відродити довіру до Православної Церкви. А тоді вже можна говорити про дальше зближення.
Мстислав Квітень:Як повинні православні реагувати на по суті державну підтримку розвитку сект в Україні?
Арх. Ігор: Захищати конституційні засади свободи совісти, світськість держави, боронити інших і боронитися самі від політики державного протекціонізму.
Мстислав Квітень: Що таке язичництво і як православні мають ставитися до нього?
Арх. Ігор: Сьогодні неопоганство – це рольова гра з помітним політичним підтекстом. Вона має не так уже й багато учасників, але в активній, часом же й аґресивній протидії духовному оздоровленню суспільства на засадах Христової віри справляє на певні середовища потужний деструктивний вплив. І це викриває прихованих замовників дивних і на перший погляд спонтанних спроб відірватися від християнської традиції свого народу.
Мстислав Квітень: Я б хотів підняти, для мене принаймні точно, дуже важливе питання. В Українській конституції проголошено свободу совісті. Для мене це означає проголошення відірваності держави від культури народу, відтак як конфлікт, який, як на мене знову таки, має бути подоланий проголошенням православ’я державною релігією.
Арх. Ігор: Статус державної релігії був одним із найважливіших чинників, які руйнували авторитет Церкви, довіру до неї та самостійність її дій, ту внутрішню свободу, без якої духовне життя неможливе. Досвід Візантійської імперії, а потім Росії мав би бути для нас застереженням. Державний статус релігії означає не стільки її привілеї, скільки офіційне узалежнення від держави. А як же з Христовим «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36)?
Мстислав Квітень: Як на Вашу думку, єпископ Іларіон (Рудник), що висвячений Константинопольським патріархом і наразі працює в Португалії, міг би стати компромісним єднальним чинником для православних церков України?
Арх. Ігор: Наскільки я знаю, владика Іларіон перебував останнім часом у Львові, а не в Португалії. Він – вихованець російської семінарії, ще досить молода людина, і варто почекати практичних свідчень його зрілости для того, щоб судити про можливість виконання ним відповідальної церковно-політичної місії.
ІV. Політична ситуація
Мстислав Квітень: Чи не є ідеологія неолібералізму з її стовпами “прав людини”, “політичною коректністю”, відносністю моралі, нав’язувана різними урядово/неурядовими організаціями Заходу, небезпечною для православної України?
Арх. Ігор: Безперечно, ліберальна ідеологія є нині найбільшою загрозою для європейської цивілізації, частиною котрої, хай ще досі глибоко провінційною, є Україна. Але я б не ставив поряд сумнівні ідеї «політкоректности» та ідеали правозахисного руху. Саме поняття прав людини є одним із унікальних творінь християнської цивілізації, і ми, християни, повинні цим пишатися. Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся. Powered by AkoComment 2.0! |
